Шотова Наталя. Досвід вчителя

Блог вчителя зарубіжної літератури Валер'янівської ЗОШ I-III ст.

Твір «Горджусь тобою, Валер’янівко»

Один комментарий

Валер’янівська загальноосвітня школа I-III cтупенів
Волноваської районної ради
Донецької області
Номінація: твір
Горджусь тобою, Валер’янівко
Виконавець:
Гломозда Владислав,
учень 11 класу
Валер’янівської ЗОШ I-III ст.
Волноваського району
Донецької області
Учитель-консультант
Шотова Наталя Павлівна,
вчитель історії,
кваліфікаційна категорія
вчитель „вищої категорії”
Валер’янівка – 2011
Рідне село моє… Вже скільки років ходжу я твоїми вулицями, де все знайоме до найменших дрібниць, живу одним життям з тими, хто їх заселив і пустив тут глибоке коріння. Те все ніяк не намилуюся твоєю простою щирою красою, не нап’юся твого особливого, живильно-чистого повітря, замішаного на п’яних пахощах квітучих садів навесні, правічному запаху стиглого пшеничного колоса – улітку, лоскотливих ароматах пізніх яблук – восени…
Село моє, рідна моя Валер’янівко, про тебе пишуть вірші і складають пісні, тебе славлять своєю працею трударі, тебе прославили подвигом солдати у грізних битвах з фашизмом. Ти маєш багату історію, село моє, і вона гідна того, щоб її знали всі. А починалася ця історія 173 роки тому.
Саме 173 роки тому у 1838 році, в безлюдному ковиловому степу з’явилися перші житла, які стали початком мого села. Будували їх переселенці з Київщини й Чернігівщини. Ісакови, Коноплі, Копті, Пенежко, Скулімовські, Вареники – вони були першими забудовниками, і тепер їх нащадки, що носять такі прізвища, гордо ступають по рідній землі, відчуваючи давній живий зв’язок з нею.
Зі сходу, по берегах тоді повноводної річки Шайтанки заселялося моє село. І було воно спочатку  вільним, кожен працював на себе, дбав для себе. Та довго так тривати не могло. Прекрасний куточок привернув увагу поміщика, який і став господарем села, побудував у 1864 році церкву і дав на довгі роки селу своє ім’я – Авер’янівка.
Ох, нелегко жилося авер’янівцям. Від рання до смеркання билися на клаптику землі – годувальниці, щоб забезпечити собі прожиток. Основні знаряддя праці – соха та робочі руки, яким нема спочинку, нема вихідних. І при такому щоденному навантаженні створити вони могли хіба що саманну землянку, вкриту соломою чи очеретом, сяку-таку одежину, щоб прикрити тіло собі і дітям, та мінімум продуктів харчування, щоб підтримати життя членів сім’ї. Це – максимально. А було, що й це ставало недосяжною метою  - чимало сімей не дотягувало до нового врожаю, терпіли голод і нужду, йшли позичати, щоб потім, ледве виростивши хліб, віддати борг і знову залишитися без необхідного запасу…
Давно. Давно це було. Та й зараз живуть у селі люди, які зберігають ланцюжок спогадів своїх дідів і прадідів про важкі ті часи. Та важкими були не тільки вони. За більш як півтора вікову історію свою село пережило немало важких часів, увесь тягар яких лягав на плечі сільчан. Та власне, вся країна переживала те ж саме, але моєму селу болять болі пережитого конкретними ранами і втратами; моє село пам’ятає минуле своєю власною живою пам’яттю знайомих імен, рідних облич, добре знаних фактів.
1918-ий. У селі встановилася радянська влада. І для бідних, і для багатих – велике потрясіння. Для перших – надія на краще, для других – втрата твердого грунту під ногами . І ті, й інші – жителі села; і ті й інші мають право називати землю своєю. Мають право жити на ній і годуватися з неї. Та чи можуть реалізувати це право?
Сумніви…  Сумніви і надії. Саме надії на краще підняли на захист нового ладу сільчан Кирила Вареника, Митрофана Сугоняка, Петра Обуховського, Андрія Медведєва, Зіновія Мацуя, Никанора Карпенка, Олександра  Минюка  та інших.
1920 рік. Створено комітет незаможних селян (КНС). Очолив його Никон Павлович Милка. ”Незаможники” увесь час відчували протидію багатих господарів. Це вона, земля, розвела сільчан по різні боки „окопів” – одні не хотіли втрачати своє, працею, до речі, нажите, інші хотіли „піднятися”, одержати можливість годувати сім’ю, вижити. І ніхто не хотів поступатися. Кров полилася на землю, за яку і йшла боротьба. По-звірячому був убитий Никон  Милка…
1924-1925 роки. У селі створена комуна „Новий шлях”, яка проіснувала півтора року. Перші комунари – Іван Пенежко, Олександр Подлесецький, Олександр Михайленко, Марія Гриценко та інші.
1928 рік – організовано СОЗ  (товариство спільного обробітку землі). Андрій Журавель, Павло Дремуха, Федір Ковтиха, Андрій Ященко стали його організаторами.
Початок 1930 року увійшов в історію села як рік створення колгоспу.         „Нове життя” він називався. Точніше, це була артіль. Лука Максимович Каденець був обраний головою.  Знання? Які вони! Хіба що досвід роботи на землі. Та й усі такі самі. Так і працювали…
1932 рік – утворено жіночу тракторну бригаду, до якої увійшли Марія Медведєва, Катерина Мацуй, Марія Стегній, Софія Ткаченко, Катерина Ворона…
По-різному оцінюють сьогодні оті минулі роки, коли змінювався суспільний лад, коли історія повертала в новий, незнаний бік. Та не можна оцінити працю, самовіддану і сумлінну, якою старалися змінити життя на краще мої односельчани. „Заслужений механізатор сільського господарства” – це звання одержав ще в 1936 році Тимофій Вареник. Іван  Москальков, Петро Олешко, Анатолій Обуховський, Анатолій Майборода – навіки вони заслужили повагу своєю працею.
І хоч тяжкою вона була, та все ж дарувала радість вагомим колосом, рісним городом, збільшенням стада. Надовго вкрала у людей радість війна.
Біль і смуток, сльози й тривогу посіяла вона всюди, де пройшла своїм кованим чоботом, проповзла сталевою гусеницею танка. Хлібороб воювати не навчений. Кожен хлібороб воювати не хоче. Та що робити, коли земля рідна стогне під чоботом фашистського загарбника? Треба боронити рідну землю. Валер’янівці йшли в партизани, ставали в лави діючої армії і били ворога, не шкодуючи життя. Про тих, хто захищав батьківщину у грізні воєнні роки, можна писати багато – вони того варті. Своєю участю у війні з ворогом мої односільчани зробили свій внесок у Перемогу.
Село моє, як багато ти прожило і як багато у тебе попереду. Ми всі любимо тебе і пишаємося тобою. Про тебе так добре сказав поет-земляк Михайло Яременко:
Неначе квітка на долоні,
Буяє Валер’янівка моя,
Я тут живу,
серед каштанів,
Де лине пісня солов’я,
Де лине пісня про калину
Моїх батьків, моїх дідів,
Тебе, село моє єдине,
Я щирим серцем полюбив…
Здається, це сказав він за всіх нас.

Опубликовал admin

Ноябрь 17th, 2011 at 3:45 пп

Опубликовано в рубрике Курсовая переподготовка

Один ответ к записи 'Твір «Горджусь тобою, Валер’янівко»'

Подписаться на комментарии с RSS или TrackBack к записи 'Твір «Горджусь тобою, Валер’янівко»'.

  1. Дякую авторам твору про рідне село. Тут згадуютьсяі мої близькі родичі: моя рідна бабуся з боку батька Софія Ткаченко і рідна сестра моєї бабусі з боку матері Марія Медведєва. Пам’ять про них бережемо в своїй сім’ї.
    Світлана Віталіївна Ткаченко (Мисник). Вугледар.

    Світлана

    6 Окт 14 at 11:24 дп

Оставить комментарий

You must be logged in to post a comment.