Першого вересня наша школа, як і вся країна, урочисто святкує початок навчального року: повсюди сяють посмішки, звучать веселі пісні, милують око гарні квіти.
Але класні керівники на своїх перших уроках обов’язково нагадають учням, що саме в цей день 1939 року почалася Друга світова війна, яка стала найкривавішою в історії людства. Я ж, як вчитель мови та літератури, вважаю своїм обов’язком познайомити своїх вихованців з поетичними творами авторів-земляків про цю війну.
Першим я називаю ім’я Михайла Тадейовича Яременка, добре відомого в літературних колах Донбасу в 50-80 роки минулого століття. Початок його творчості припадає саме на роки Другої світової війни, з якої він повернувся в рідне село одноногим інвалідом. За життя Михайло Тадейович став автором семи поетичних збірок: : «Весняні мелодії», «Яблуневий цвіт», «Сонцем повняться літа», «Вишнева заметіль», «Видзвони над нивами», «Сині грози», «Березові світлиці».
І в кожній його збірці знаходиться місце віршам про Другу світову війну. Поетичні рядки вражають своєю жорстокою реальністю, вони нагадують репортаж з місця бойових дій, безпосереднім учасником яких був сам автор:
Кружляє смерть кривавим кругом,
Бійці на березі лежать,
Але встає, мов стяг над Бугом
Двадцятирічний мій комбат.
Палає Буг в рожевій піні,
Сідає дим на Оболонь,
Косою смерті косять міни
А мій комбат кричить: «Вогонь!»
Ти чуєш, «Дон»?
Вогонь на мене! –
Ворожі танки місять луг.
І смерті музика шалена
З «катюш» гучних летить на Буг.
Немов стобальним ураганом,
Піхота рветься в далечінь…
Холонуть пальці в капітана,
В очах одкритих – мертва синь.
Поет оспівує подвиг загиблих у багатьох своїх віршах і робить це пафосно й урочисто, як і було прийнято за часів комуністичного режиму. Та навіть у віршах про жорстоку війну відчувається тонкий ліризм поета, його чутлива і сприйнятлива душа:
Від звуку небо
На осколки рвалось,
Коли розтав моторів гул і рев,
Лягала смерть
І хижо піднімалась,
Вдовою плакала поміж дерев.
То звук лиш був…
А ворог бомби сипав,
Криваво вдаль
Котилася луна.
«Ми хочем жити!» -
Шепотіли липи.
«Я хочу жить… -
Поранений стогнав.
Котився звук,
Застигла кров у венах,
Від вибуху, здається,
Я впаду.
Бажало серце
Музики Шопена,
А бомби люто
Рвалися в саду.
Спогади про війну ніколи не давали спокою поетові, тому він писав про неї ще довго після її закінчення. Писав майже все своє життя, бо побачене й почуте, пережите ним самим на дорогах війни ніколи не давало спокою:
За Міусом в полі,
Де гули атаки,
Наче сонце яре,
Пломеніють маки.
Пелюстки червоні,
Мов криваві плями,
Хтось розсіяв щедро
Вранці над полями.
Ой, гвардійці, хлопці,
Побратими милі,
Міцно у братерський
Ви спите могилі.
Там де зеленіють
Три берізки білі,
Ви відважно бились,
І не відступили
У вірші «Пам’ятник герою» Михайло Тадейович висловлює думку, що найвищою нагородою усім учасникам тієї страшної війни буде пам’ять про них. Поет упевнений, що і в мирні часи загиблі на війні будуть взірцем для нових поколінь:
Він стоїть у бронзовій шинелі
Як титан, піднявсь на повний зріст.
Дивиться, як осінь йде в оселю,
Як на землю пада жовтий лист.
Мов орел, відважний і крилатий,
Він на хвильку залетів у сад,
Правою рукою взяв гранату,
В лівій – міцно стиснув автомат.
В грудях – ще останній подих бою,
Біля ніг – вінків краса жива…
Скульптор подвиг воїна-героя
Для безсмертя в бронзу закарбував.
Для солдат – граніту й бронзи мало!
З сонця б вилить пам’ятник для них!
Він на землю сходить з п’єдесталу,
Щоб вести на подвиги живих.
Ще один валер’янівський поет Анатолій Григорович Корнієнко, який є автором дев’яти поетичних збірок, теж залишив нам вірші про Другу світову війну. Він не був її учасником, тому в своїх творах не розповідає про жорстокі бої з нацистськими загарбниками. Наш земляк пережив жахливу окупацію і передав атмосферу постійного страху та нестерпного болю за своїх рідних та односельців:
Гриміла війна і кривавився світ,
І батько пішов за громами у світ.
Рушницю, гвинтівку стискав у руках –
І біль і надія плескались в очах.
Багато років поетові не давали спокою думки про безглуздо загиблих воїнах на річці Молочній, що протікає недалеко від Мелітополя. Серед них було чимало валер’янівців. У Корнієнка з’явились рядки й про цю трагедію:
А на річці Молочній снуються тумани,
Густо кров’ю политі її береги.
Пам’ятає вона порозтулені рани,
І кривавую січ, що була навкруги.
Там гриміли бої у шаленій напрузі,
У долоні на серці – стривожений щем:
Там на схилах та в балках: родичі й друзі,
Мов снопи полягли під ворожим вогнем.
З роками воєнне лихоліття поступово стало забуватись, але автор упевнений, що в його серці воно назавжди залишило слід:
І те, що колись прапорами цвіло,
Сумним і глухим забуттям проросло.
Гриміла давно та війна на весь світ,
Остався у серці моїм її слід.
В безпам’ятну нашу епоху нову
Та пам’ять живе, поки сам я живу.
…Безмежно трагічним і героїчним був для нашої країни період Другої світової війни. Ціною неймовірних втрат та жертв здобувалась перемога над ворогом.
Більше дізнатись про ті страшні часи моїм учням допомагає літературна творчість земляків. Я нагадую своїм вихованцям, що у кожного автора є свої особливості, своя творча манера, свій набір художніх засобів. Але як би не відрізнялися твори наших земляків про війну, всі вони схожі в одному: правдиво розповідають про те, як це було. І доводять, що війна – це найстрашніше лихо на Землі, а мир – крихкий , і його треба берегти разом.
Наталя Павлівна Шотова
вчитель Валер’янівської ЗОШ
