Шотова Наталя. Досвід вчителя

Блог вчителя зарубіжної літератури Валер'янівської ЗОШ I-III ст.

Твір «Горджусь тобою, Валер’янівко»

one comment

Валер’янівська загальноосвітня школа I-III cтупенів
Волноваської районної ради
Донецької області
Номінація: твір
Горджусь тобою, Валер’янівко
Виконавець:
Гломозда Владислав,
учень 11 класу
Валер’янівської ЗОШ I-III ст.
Волноваського району
Донецької області
Учитель-консультант
Шотова Наталя Павлівна,
вчитель історії,
кваліфікаційна категорія
вчитель „вищої категорії”
Валер’янівка – 2011
Рідне село моє… Вже скільки років ходжу я твоїми вулицями, де все знайоме до найменших дрібниць, живу одним життям з тими, хто їх заселив і пустив тут глибоке коріння. Те все ніяк не намилуюся твоєю простою щирою красою, не нап’юся твого особливого, живильно-чистого повітря, замішаного на п’яних пахощах квітучих садів навесні, правічному запаху стиглого пшеничного колоса – улітку, лоскотливих ароматах пізніх яблук – восени…
Село моє, рідна моя Валер’янівко, про тебе пишуть вірші і складають пісні, тебе славлять своєю працею трударі, тебе прославили подвигом солдати у грізних битвах з фашизмом. Ти маєш багату історію, село моє, і вона гідна того, щоб її знали всі. А починалася ця історія 173 роки тому.
Саме 173 роки тому у 1838 році, в безлюдному ковиловому степу з’явилися перші житла, які стали початком мого села. Будували їх переселенці з Київщини й Чернігівщини. Ісакови, Коноплі, Копті, Пенежко, Скулімовські, Вареники – вони були першими забудовниками, і тепер їх нащадки, що носять такі прізвища, гордо ступають по рідній землі, відчуваючи давній живий зв’язок з нею.
Зі сходу, по берегах тоді повноводної річки Шайтанки заселялося моє село. І було воно спочатку  вільним, кожен працював на себе, дбав для себе. Та довго так тривати не могло. Прекрасний куточок привернув увагу поміщика, який і став господарем села, побудував у 1864 році церкву і дав на довгі роки селу своє ім’я – Авер’янівка.
Ох, нелегко жилося авер’янівцям. Від рання до смеркання билися на клаптику землі – годувальниці, щоб забезпечити собі прожиток. Основні знаряддя праці – соха та робочі руки, яким нема спочинку, нема вихідних. І при такому щоденному навантаженні створити вони могли хіба що саманну землянку, вкриту соломою чи очеретом, сяку-таку одежину, щоб прикрити тіло собі і дітям, та мінімум продуктів харчування, щоб підтримати життя членів сім’ї. Це – максимально. А було, що й це ставало недосяжною метою  - чимало сімей не дотягувало до нового врожаю, терпіли голод і нужду, йшли позичати, щоб потім, ледве виростивши хліб, віддати борг і знову залишитися без необхідного запасу…
Давно. Давно це було. Та й зараз живуть у селі люди, які зберігають ланцюжок спогадів своїх дідів і прадідів про важкі ті часи. Та важкими були не тільки вони. За більш як півтора вікову історію свою село пережило немало важких часів, увесь тягар яких лягав на плечі сільчан. Та власне, вся країна переживала те ж саме, але моєму селу болять болі пережитого конкретними ранами і втратами; моє село пам’ятає минуле своєю власною живою пам’яттю знайомих імен, рідних облич, добре знаних фактів.
1918-ий. У селі встановилася радянська влада. І для бідних, і для багатих – велике потрясіння. Для перших – надія на краще, для других – втрата твердого грунту під ногами . І ті, й інші – жителі села; і ті й інші мають право називати землю своєю. Мають право жити на ній і годуватися з неї. Та чи можуть реалізувати це право?
Сумніви…  Сумніви і надії. Саме надії на краще підняли на захист нового ладу сільчан Кирила Вареника, Митрофана Сугоняка, Петра Обуховського, Андрія Медведєва, Зіновія Мацуя, Никанора Карпенка, Олександра  Минюка  та інших.
1920 рік. Створено комітет незаможних селян (КНС). Очолив його Никон Павлович Милка. ”Незаможники” увесь час відчували протидію багатих господарів. Це вона, земля, розвела сільчан по різні боки „окопів” – одні не хотіли втрачати своє, працею, до речі, нажите, інші хотіли „піднятися”, одержати можливість годувати сім’ю, вижити. І ніхто не хотів поступатися. Кров полилася на землю, за яку і йшла боротьба. По-звірячому був убитий Никон  Милка…
1924-1925 роки. У селі створена комуна „Новий шлях”, яка проіснувала півтора року. Перші комунари – Іван Пенежко, Олександр Подлесецький, Олександр Михайленко, Марія Гриценко та інші.
1928 рік – організовано СОЗ  (товариство спільного обробітку землі). Андрій Журавель, Павло Дремуха, Федір Ковтиха, Андрій Ященко стали його організаторами.
Початок 1930 року увійшов в історію села як рік створення колгоспу.         „Нове життя” він називався. Точніше, це була артіль. Лука Максимович Каденець був обраний головою.  Знання? Які вони! Хіба що досвід роботи на землі. Та й усі такі самі. Так і працювали…
1932 рік – утворено жіночу тракторну бригаду, до якої увійшли Марія Медведєва, Катерина Мацуй, Марія Стегній, Софія Ткаченко, Катерина Ворона…
По-різному оцінюють сьогодні оті минулі роки, коли змінювався суспільний лад, коли історія повертала в новий, незнаний бік. Та не можна оцінити працю, самовіддану і сумлінну, якою старалися змінити життя на краще мої односельчани. „Заслужений механізатор сільського господарства” – це звання одержав ще в 1936 році Тимофій Вареник. Іван  Москальков, Петро Олешко, Анатолій Обуховський, Анатолій Майборода – навіки вони заслужили повагу своєю працею.
І хоч тяжкою вона була, та все ж дарувала радість вагомим колосом, рісним городом, збільшенням стада. Надовго вкрала у людей радість війна.
Біль і смуток, сльози й тривогу посіяла вона всюди, де пройшла своїм кованим чоботом, проповзла сталевою гусеницею танка. Хлібороб воювати не навчений. Кожен хлібороб воювати не хоче. Та що робити, коли земля рідна стогне під чоботом фашистського загарбника? Треба боронити рідну землю. Валер’янівці йшли в партизани, ставали в лави діючої армії і били ворога, не шкодуючи життя. Про тих, хто захищав батьківщину у грізні воєнні роки, можна писати багато – вони того варті. Своєю участю у війні з ворогом мої односільчани зробили свій внесок у Перемогу.
Село моє, як багато ти прожило і як багато у тебе попереду. Ми всі любимо тебе і пишаємося тобою. Про тебе так добре сказав поет-земляк Михайло Яременко:
Неначе квітка на долоні,
Буяє Валер’янівка моя,
Я тут живу,
серед каштанів,
Де лине пісня солов’я,
Де лине пісня про калину
Моїх батьків, моїх дідів,
Тебе, село моє єдине,
Я щирим серцем полюбив…
Здається, це сказав він за всіх нас.

Опубликовал admin

Ноябрь 17th, 2011 at 3:45 пп

Опубликовано в рубрике Курсовая переподготовка

Сочинение «Настоящий рыцарь Великой Победы»

Комментировать

Валерьяновская  общеобразовательная школа I-III ступеней
Волновахского   районного   совета
Донецкой  области
Номинация: сочинение
Настоящий рыцарь
Великой Победы
Исполнитель:
ученица 10 класса
Валерьяновской ОШ I-III cт.
Горбач Марина
15 лет
Домашний адрес:
ул. Ленина, 40
с. Валерьяновка
Волновахский р-н
Донецкая обл.
Учитель-консультант:
Шотова Наталья Павловна,
учитель истории,
квалификационная категория
учитель «высшей категории»
Валерьяновка 2010
Ни мой отец, ни дед не сражались на фронтах Великой Отечественной войны. А вот моему прадеду, Григорию Ивановичу Пенежко, довелось пройти ее дорогами, не раз заглянуть смерти в глаза. В годы войны он командовал танковыми подразделениями, за свои боевые заслуги был награжден многими орденами и медалями и получил высокое звание – Герой Советского Союза.
Имя моего прадеда хорошо известно не только в нашем районе, но и далеко за его пределами. О нем в свое время писали популярные газеты и журналы: « Комсомольская правда», « Огонек», «Социалистический Донбасс», наша районка. Я внимательно прочитала все сохранившиеся в семейном архиве публикации, изучила его жизненный и боевой путь по экспонатам районного и краеведческого музеев. Собственно, сквозь призму героической биографии полковника Пенежко я осознаю трагическую историю такой далекой для меня Великой Отечественной войны…
Для моего деда война началась в Одессе, где он служил офицером в танковых частях. Самих танков, впрочем, как и другого вооружения, в советских войсках было мало. Понимая это, командование поручило молодому, тогда еще лейтенанту, Пенежко сформировать в городе танковый батальон.
Приказ был выполнен, и на Одесском танковом заводе было начато производство танков. Правда, были это не совсем обычные танки: трактора обшивались броней, а вместо башни с пушкой на них устанавливались четыре пулемета. Но даже на таких машинах советские танкисты громили врага.
После Одессы была оборона Севастополя, историческая битва на Курской дуге. Его подразделение сдерживало натиск врага на самом опасном участке обороны под селом Прохоровка, где и развернулось знаменитое танковое сражение. За участие в нем мой дед был удостоен звания Героя.
Об этой битве я узнала из статьи в районной газете ( «Знамя труда», 2 марта 1976 год). Гитлеровские танки «тигр», «пантера» и самоходные орудия «фердинанд»  имели более мощную броню, чем советские машины, и более сильное вооружение, поэтому победить их можно было только в ближнем бою. И советские танкисты, используя такую возможность, смело шли на сближение. Они на полном ходу врезались в боевые порядки противника, бесстрашно шли на таран, в упор расстреливали фашистов. Снаряды, посланные ими с близкого расстояния, пронизывали броню. Башни танков от ударов отлетали на несколько метров.  «В памяти остались тяжелые картины этого боя»… – делился своими воспоминаниями  легендарный танкист.
В этом бою победили советские воины, среди которых был и мой прадед.
Он удивлял всех не только своим бесстрашием и умением воевать, но и исключительной выдержкой и  особым терпением. В январе 1944 года его тяжело ранило: осколки пронзили живот и грудь. Более двух месяцев пролечился офицер в разных госпиталях. Под местным наркозом перенес сложнейшую операцию. А потом, так и не дождавшись полного выздоровления, сбежал на фронт, чтобы принять участие в окончательном разгроме врага. Подробности этой истории я узнала из статьи «Операция», опубликованной в журнале « Огонек» (№3 1980 год).
В послевоенные годы Г. И. Пенежко жил и работал в Москве. Много интересного о нем мне поведала бабушка. Оказывается, он, профессиональный военный, всю жизнь крепко дружил со спортом. Даже выйдя в отставку, продолжал делать зарядку и занимался гимнастикой. Его «коронным» номером была стойка на голове и руках, которую он виртуозно, как настоящий акробат, делал с места на обычном стуле. Еще он очень любил украинские песни. Готовил ли обед, принимал ли душ – всегда пел. Вот таким, поющим, он и запомнился бабушке.
А моя мама больше ценила в нем умение заботиться о других. Григорию Ивановичу, например, очень хотелось, чтобы дети из его родного села больше увидели и узнали. С этой целью он приглашал к себе в гости школьников из Валерьяновки. Они обычно приезжали к нему на каникулах группами не менее чем по тридцать человек. Живя в его подмосковном загородном доме, посещали в Москве павильоны ВДНХ, картинные галереи, бывали в театрах.
…В 1992 году Григорий Иванович ушел из жизни, но мы, все его родственники, бережно храним память о нем, настоящем рыцаре Великой Победы. Дорожим семейными реликвиями: сборниками его стихов и книгой  «Записки солдата», которая сегодня издана на 13 языках мира.
Я счастлива, что много узнала про своего знаменитого предка. Это еще больше убедило меня в мысли, что война – самое страшное, что может быть на земле, и нужно делать все возможное, чтобы ее никогда не было. Чтобы ни нам, ни будущим поколениям не довелось пережить тех ужасов, которые выпали на долю моего деда и его сверстников.

Опубликовал admin

Ноябрь 17th, 2011 at 3:41 пп

Опубликовано в рубрике Курсовая переподготовка

Твір з історії: Грузія – країна моєї мрії

Комментировать

Волноваська районна державна адміністрація
Районний відділ освіти
Валер’янівська загальноосвітня школа I-III ст..

Номінація: твір з історії

Грузія – країна моєї мрії

Виконавець:
учениця 11 класу
Валер’янівської ЗОШ I-III ст.
Стегній  Любов
Років: 16

Домашня адреса:
с. Валер’янівка,
вул. Леніна, 71
Волноваський район
Донецька обл.

Учитель-консультант:
Шотова Наталя Павлівна,

учитель історії
кваліфікаційна категорія
„учитель вищої категорії”

Валер’янівка 2010

Мене  звуть Стегній Люба, я навчаюся в одинадцятому класі. Я – громадянка України і палка патріотка своєї держави. У мене є одна мрія – побувати в Грузії і, сподіваюсь, що вона згодом здійсниться.

У цій багатій та цікавій країні колись давно жила моя прабабуся, яку я, на превеликий жаль, бачила тільки на фотокартках. Вона була дуже гарна! Мені мама розповідала багато чого про бабусю та її чудову країну.

З уроків географії я дізналась, що Грузія – не дуже велика країна, її площа становить 70 тисяч квадратних метра. Вона простяглася від Чорноморського узбережжя до хребтів Великого Кавказу.

Грузія – багатонаціональна країна, до складу якої на правах автономії входять Абхазія, Аджарія, Південна Осетія. Сімдесят відсотків населення становлять грузини, серед інших – вірмени, росіяни, абхазці, осетини та навіть українці, хоча їх там небагато. В цій країні функціонують дві мови: грузинська та абхазька. Тисячолітня історія заселення та освоєння цього краю спричинила значне релігійне розмаїття. Моя бабуся, наприклад, була православною, але є там і мусульмани.

Моя бабуся була справжньою гурманкою. Вона вміло готувала смачні та запашні, завдяки спеціям, національні страви і гостинно зустрічала та щедро пригощала кожного, хто заходив у її домівку. А ще вона вміла готувати справжнє вино. У Грузії вирощують багато винограду, з якого роблять цей чудовий напій.

Після збирання першого врожаю виноград містять у велику діжку. Потім під музику танцюють у ній і своїми ногами вичавлюють сік, з якого за старовинними рецептами виготовляють вино. Велику кількість вина споживають самі грузини та ще й відправляють за кордон. І це приносить великий прибуток державі. Значне місце в народному господарстві посідає машинобудування. Воно забезпечує потреби сільського господарства в машинах та устаткуванні.

Та мені важливо знати не тільки про сучасну Грузію, а й про її далеке минуле та її видатних особистостей.

З уроків історії я дізналась, що на початку XII століття блискучий полководець і правитель Давид Будівничий зумів об’єднати свою роздріблену вітчизну, зробити її могутньою державою. Але найвищої слави Грузія досягла за правління цариці Тамари. Цей період навіть називають    „золотою добою” або „ грузинським Ренесансом”.

А на уроках зарубіжної літератури я відчула на собі чарівну силу поеми Шота Руставелі „Витязь у тигровій шкурі”. І хоча дев’ять століть відділяють моє покоління    від часу написання поеми, але вона мені цікава і зрозуміла.

Коли я читала цей твір, я намагалася розібратися в тонкощах поетичної майстерності поета і в джерелах грузинської мудрості.

За словами матері, моя бабуся знала чимало уривків з поеми напам’ять і вживала у своїй мові афоризми з неї. І вважала цей твір Біблією грузинського народу. Коли я дізналась, що в Грузії найкращим подарунком на весіллі вважається ця книга, то не була здивована, бо і я вважаю її заповітною, національною, самобутньою.

А про самого Шота Руставелі, знаменитого лицаря грузинської літератури, я дізналась більше, ніж мої однокласники, бо в бібліотеці відшукала додаткову літературу про нього.

Я переконалася, що про життя Шота Руставелі збереглося більше легенд, аніж достовірних фактів. Він був не тільки геніальним поетом і великим гуманістом Середньовіччя, а й знавцем історії, астрономії, медицини, військового мистецтва. І вмів по-справжньому кохати, через усе своє життя проніс любов до сонцеликої цариці Тамари. А після її смерті відправився у Хрестовий монастир до Єрусалима, щоб стати самітником.

Мені цікава не тільки грузинська література, а й грузинські танці та пісні. Особливо я полюбляю слухати пісні, які виконує Сосо Павліашвілі. Він уміє передати грузинський темперамент та національний колорит.

У Грузії, як і у нас, існують екологічні та політичні проблеми. Та я впевнена, що мудрий грузинський народ обов’язково їх розв’яже . Громадянам цієї держави я бажаю взаєморозуміння та миру.

Коли я закінчу своє навчання,  а це буде зовсім скоро, я обов’язково поїду відвідаю цю країну.

Опубликовал admin

Ноябрь 17th, 2011 at 3:38 пп

Опубликовано в рубрике Курсовая переподготовка